$1*/ mo hosting! Get going with us!


Наступ путінських терористів неминучий – відповідь “коли” треба шукати в логіці гібридного конфлікту

наступ путіна

Наступ російсько-сепаратистських сил неминучий – відповідь на питання “коли” треба шукати в логіці гібридного конфлікту. “Ми з ним граємо в шахи, а він з нами в покер”.

“Америка не хоче нам давати зброю, тому що боїться ядерного кийка Путіна”. “Європейці готові пожертвувати Україною заради свого благополуччя”. Ці розхожі кліше можна почути і з екрана телевізора, і в динаміці радіо міського таксі. А іноді не треба включати і радіо: таксист, який везе вас через нічне місто, все це розповість вам сам.

Чим простіше пояснення того, що відбувається, тим легше, здається, отримати і відповідь на питання “Яке ж майбутнє України найближчим часом?”

Мільйони українців, навіть ті, хто відгороджується від війни, намагаються зрозуміти, чи буде на травневі свята наступ з боку російських військ. Є два способи відповісти на це питання. Перший: підкинути монетку й загадати – “орел” чи “решка”.

Другий: хоча б поверхово проаналізувати логіку конфлікту. Пропоную другий спосіб. Дані, зібрані польовий розвідкою (і які, між іншим, абсолютно доступні у відкритих джерелах), говорять про те, що на території “ЛНР/ДНР” відбувається накопичення військової техніки. Практично щодня з боку Росії кордон перетинають бойові броньовані машини різних типів. За відомостями, які передають з того боку лінії фронту патріоти України, – і, до речі, їх чимало, – бойовики формують численні, добре організовані угруповання в районах Дебальцеве, Бахмутської траси і Новоазовська (схід Донецької області).

Оцінюючи якісний і кількісний склад угрупувань, і професійні розвідники, і волонтери, що забезпечують повітряну розвідку, роблять висновок про неминучість наступу противника. Здавалося б, залишається тільки зрозуміти: коли, куди і як буде завдано удару з боку російської армії? Але оскільки війна йде, як кажуть, гібридна, то для розуміння її логіки треба оцінити й інші, “нелетальні” способи, за допомогою яких Росія прагне встановити панування над Україною. Навесні 2014-го року Україна стояла на порозі масованого вторгнення. Навколо наших кордонів була зосереджена стотисячна армада російських військ. А деякі вітчизняні військові стверджують, що в очікуванні наказу на перехід кордону стояли не сто, а цілих сто п’ятдесят тисяч російських солдатів і офіцерів. На той момент, як зізнався Олександр Турчинов, по всій країні вдалося назбирати чотири з половиною – п’ять тисяч військових, готових виконувати накази українських воєначальників. “Це і була вся українська армія”, – з гіркою іронією говорить перший в історії нашої країни в.о. президента. А мобілізація, спішно проведена навесні чотирнадцятого, незначно збільшила кількість солдатів, але не додала якості.

Я пам’ятаю наші поїздки уздовж північного кордону України та бесіди з мобілізованими, багато з яких відверто зізнавалися, що “хоч би й під росіянамі, аби гроші платили”. Цілком реальною до кінця травня 2014-го залишалася загроза окупації України до природної лінії оборони – Дніпра.

Справа йшла до того, що Україна могла стати просто історією. Але українці поламали хід історії. Ситуацію в той час врятували добровольчі батальйони Нацгвардії, МВС, Міноборони, “Правого сектора”, які самим фактом свого існування змусили супротивника переглянути схему вторгнення. А потужний, дійсно всенародний волонтерський рух послав стійкий сигнал в самий мозок російської військової машини: численні волонтери у разі окупації легко перепрофілюються в партизан.

Одна справа завоювати територію, і зовсім інша – її утримувати. Щоб тримати під контролем пів-України, рашистам знадобилася б півмільйонна армія, яка б постійно несла втрати. Сто сорок тисяч американських солдатів в Іраку за десять років стали тяжкою ношею для економіки США. П’ятсот тисяч російських солдатів в Україні остаточно добили б економіку їхньої власної країни і наблизили зміну влади в Кремлі. Ось тому-то в Кремлі, пропустивши момент “великої переможної війни”, і вирішили перейти до тактики, яку ми і називаємо “гібридною війною”. Її цілі, як і у випадку з “відкритою” війною, ті ж: недопущення повернення України в європейську цивілізацію і, бажано, демонтаж української держави.

Журналісти (та й я, чого таїтися, разом з колегами) люблять кидатися красивими фразами про те, що, мовляв “Росія в двадцять першому столітті діє методами дев’ятнадцятого”, але це не зовсім так. Якби Росію цікавила територія, то вона зупинилася б на Криму. Або давно б визнала “ДНР” з “ЛНР”, як вона визнала Абхазію з Південною Осетією. Але визнання не відбувається.

Тому що “уряди” цих квазіреспублік разом з населенням цікавлять Московію до тих пір, поки вони є “чорною дірою” для України – і у військовому плані, і в економічному, і в політичному. Росія зацікавлена ​​в тому, щоб конфлікт тривав якомога довше. Напевно, саме в цій парадигмі слід розглядати можливість настання “об’єднаних російсько-сепаратистських сил”, ОРСС. Такий, по-моєму, правильний, термін придумали американські військові аналітики. Він більш коректний, ніж пропагандистське кліше “російсько-терористичні сили”.

Зараз ОРСС на території Донбасу налічують до сорока тисяч чоловік. І ще близько шістдесяти тисяч “регуляров” біля кордонів України. Це менше, ніж 150-тисячна армія вторгнення, так і не зважилася на війну з п’ятитисячним українським угрупуванням. Тепер росіянам і бойовикам протистоїть досить сильна українська військова структура. Російський компонент в ОРСС, звичайно ж, основний. Але відсоток участі регулярних російських частин у війні проти нашої країни і розвідники, і перебіжчики, і військовополонені називають різний. Чому?

Та тому що він, швидше за все, дійсно різний – в різний час. Зверніть увагу на часті, практично безперервні навчання російських військ біля наших кордонів. Маневрують колони техніки, батальйонно-тактичні групи, засоби ППО, артилерія та установки РЕБ, і все це пересувається туди-сюди по безкрайніх полях під Ростовом.

Під виглядом постійних навчань дуже легко здійснювати ротацію своїх військ і в Україні. Одні бурятські танкісти заїхали на Донбас, інші поїхали додому. Кругообіг бурятів, загалом. Що це дає? Перш за все, можливість приховати реальні втрати російської армії і, таким чином, уникнути соціального вибуху в Росії. Якщо в пресу потрапляє інформація про втрати росіян, то, виявляється, мова йде про декількох військовослужбовців якого-небудь підрозділу.

Але зверніть увагу – досі неясно, скільки ж усього російських підрозділів пройшло через український конфлікт. Звичайно, при таких темпах ротації окупація більш значних ділянок українській території неможлива. Та цього й не потрібно. Тому що для Росії краще не одна велика територіальна перемога, а десятки маленьких “віджатих” ділянок. Як це було, наприклад, у Дебальцевому. Військові, що обороняли місто, відзначають високу якість підготовки окремих підрозділів ОРСС, але, при цьому, найчастіше, повна відсутність координації між піхотою, артилерією і танками противника (що, загалом-то, і врятувало українську угруповання від розгрому). Це говорить про те, що окремі російські частини заходять на українську територію для виконання певних завдань, а потім повертаються в Росію. Тактика себе виправдовує. ОРСС швидко створюють мобільні ударні угруповання “під конкретне завдання”.

Треба сказати, що дії українського Генштабу тільки полегшують противнику виконання цих завдань. З літа 2014-го, коли противник обрав саме таку тактику, у сил АТО немає серйозного військового успіху. І не тому, що українські частини не вміють воювати, а тому, що жодного разу командування не виявило стратегічну ініціативу. Хоча могло. Наприклад, у лютому 2015-го завдати попереджуючого удару по Горлівці та по Докучаєвську, коли противник накопичив сили для наступу на Дебальцеве. Можливо, саме такий український Генштаб влаштовує Росію. Адже у випадку більш масштабних поразок, ніж в Дебальцеве, керівництво країни змушене було б змінити армійське командування.

А так поразок багато, але вони невеликі. Армія відступає, але все ж не настільки сильно і очевидно, щоб президент почав люстрацію в ключових структурах сьогоднішнього дня – Міністерстві оборони та Генеральному штабі. І ця гібридна тактика приносить свої плоди. Зокрема, тому, що дає привід західним країнам обмежувати допомогу Україні на тлі закидів про відсутність армійських реформ.

Немає західної допомоги, плачуться українські військові чиновники, немає і реформ. А далі все по зачарованому колу: немає реформ – немає перемог, немає перемог – немає допомоги. Така війна обходиться Росії набагато дешевше, ніж відкрите вторгнення. Дешевизна кампанії – дуже важливий момент. Зараз Росія відчула на собі ефект санкцій. Але криза в Росії все ж має менші масштаби, ніж в Україні. Досить порівняти показники падіння рубля і гривні. Вони не зовсім повно, але досить ясно відображають ступінь падіння економік двох воюючих країн. Але у Росії набагато більше ресурсів, а, значить, і відновитися їй буде простіше після скасування санкцій.

А скасування санкцій на сьогоднішній день – зовнішньополітичне завдання Кремля номер один. Тому “колективний Путін» навряд чи найближчим часом піде на масштабний наступ. Його тактика, швидше за все, буде полягати в тому, що російсько-сепаратистські сили продовжуватимуть час від часу “кошмарити” українські позиції, а ОБСЄ доповідати про зниження інтенсивності конфлікту. Злегка втомлена від України, яка не бажає заради неї поступатися своїм благополуччям, Європа може не продовжити режим санкцій. Чехія, Греція, Італія, Австрія, Угорщина, – хто завгодно з цих євродрузів Росії може сказати: “Дивіться, хлопці, війна в Україні закінчилася. Ну, в загальних рисах. Давайте перестанемо карати Росію”. І весь ЄС із задоволенням скасує санкції. Ось тоді, можливо, і почнеться більш масштабний наступ ОРСС.

Але мені здається, навіть тоді це не стане магістральним російським сценарієм. Після скасування санкцій економіка Росії підніметься, а українська може почати ще швидше йти під воду, і українці це негайно відчують на собі. Ймовірно, настане час соціальних протестів, в результаті яких до влади в Україні може прийти проросійський уряд. Тоді для відновлення неосовєтської імперії “рашістам” навіть не знадобиться рухати ОРСС на українські порядки.

До речі, свідками генеральної репетиції саме цього сценарію ми стаємо із завидною постійністю. Досить згадати недавню акцію протесту шахтарів. На те вона і гібридна, ця клята війна, щоб, як скельця в калейдоскопі, з легкістю перемішувати сценарії наступів і “нелетальних” атак. Про те, що Захід схиляють до скасування санкцій, говорить і недавній візит представників гуманітарної групи “The Elders” (“Старійшини”) до Росії. До групи входять колишні президенти та інші лідери на пенсії. Неформальний спікер групи, американець Джиммі Картер, повторює слово в слово месиджі Путіна про те, що російських військ на Донбасі немає, що інтенсивність конфлікту знижується, що Росія пристрасно бажає дотримуватися Мінських угод і що Америці не треба допомагати Україні зброєю. Про ефективність “Старійшин” можна говорити дуже багато. Пригадується, що після подібних гуманітарних гастролей Картера and “The Elders” в Палестину весь світ визнав легітимність і демократичність перемоги ХАМАС на виборах, що закінчилося економічним крахом і кривавим конфліктом всередині Палестинської Автономії.

Судячи з подібних заяв впливових лобістів, можна зробити висновок, що Захід, – незважаючи на те, що конфлікт триває цілий рік, – ще остаточно не визначився зі своїм ставленням до війни. А українська влада так і не зважилася на справжні реформи держави, ключовий фактор нашої майбутньої перемоги. Значить, знову, як і в 2014-му, місія зламати сценарій майбутнього просування противника лягає не на уряд, а на український народ.

Втім, якщо все вищесказане залишає вас без відповіді на питання, чи буде наступ, то поверніться до першого способу прогнозування і загадайте – “орел чи решка”.

Джерело: ПРАВДА УКРАЇНИ

Published by

UA-News

Усі цікаві новини

напишіть ваш коментар